До побачення, телебачення! – Емма Антонюк

Драмеді про залаштунки вітчизняного телебачення

Телевізор — один із соціальних деміургів, він конструює дійсність. Це голка, яка лусне вашу бульбашку і несподівано боляче вколе. Доки креативний середній клас користується пультом лише для зміни температури в кондиціонері, телевізор розказує вашій сусідці, коли міняти долари, продукує мас-маркетних кумирів, створює та руйнує президентів.
(Емма Антонюк у передмові до книжки)

Віра Дорош зростає у родині, де на три кімнати вдвічі більше телевізорів, а правда змінюється залежно від телеканалу. Вимогливість і жорстокість для неї — виховна норма, а завжди бути кращою — єдиний спосіб заслужити любов. Одного дня через збіг обставин підлітка Віра отримує в руки мікрофон регіональних новин. Так починається трагічний, але водночас і комедійний шлях дівчинки, яка мріє про славу у світі українського телебачення. Компроміси із совістю, курйози, домагання, спокуси і ризик — в її історії ви прочитаєте усе, що передує прямому етеру. Усе, що не покажуть у вечірніх новинах.

Чому варто прочитати книжку «До побачення, телебачення!”?

• Інтервʼюерка ютуб-каналу “Це ніхто не буде дивитись”, співавторка подкастів “Палає” та “Асиметрія”, популяризаторка читання й колишня журналістка-новинарка Емма Антонюк розповідає смішні, драматичні, скандальні і захопливі історії про телевізійні будні.
• Комедійно-драматична історія дорослішання між екранами телевізорів, затягнутим паском «виховання» і мрією потрапити по той бік екрану.
• Гострий соціально-побутовий роман, що вміщує домашнє насилля, абсурд медіасвіту і великі мрії про славу до епохи соцмереж.
• Для шанувальників «Щоденника Бріджит Джонс» Гелен Філдінг, «Сьомги» Софії Андрухович, «Твоє, моє, інше» Ольги Карі та «Шахмати для дебілів» Михайла Бриниха.

Про авторку

Емма Антонюк — блогерка, авторка ютуб-каналу “Це ніхто не буде дивитись”, співавторка подкастів “Палає” та “Асиметрія”, популяризаторка читання та колишня телевізійна журналістка. Любить складні інтервʼю, чорний чай і сільські бібліотеки.

Анжела хороша, але слабка. Я таких ненавиджу. Слабкі не вміють любити, бо любов для них непідйомна. Вони можуть біля неї ходити, тулитися, тертися і примазуватись. Але підняти її і нести їм не під силу. Ну, бо любити когось — це рішення. Воно вимагає зусиль.

З індивідуального у цьому домі тільки опалення.

У цих поїздках я кілька годин поспіль виглядала вздовж колій ешелони з вугіллям у мінус тридцять за цельсієм. Я задубілими пальцями керувала дроном, щоб відзняти антрацит з висоти пташиного лету. Брала інтервʼю у політиків і добробатів. Прокидалась вночі від прильотів у сусіднє село і засинала майже миттєво, бо вдосвіта знову на нуль. Нарікати у таких відрядженнях - це розкіш, яку можуть дозволити собі лише чоловіки. Це оператор має право скаржитись на холод і втому. Це капелан може гніватись через голод чи спеку. Але не я. Повірте, тільки не я! Бо я мушу бути зосередженою, стриманою і завжди в гарному настрої. Варто лише натякнути на заметіль чи втому - вердикт не забариться. Ти - дівчинка, а війна - не дівчача справа. Тому жінки на передовій роблять те ж саме, що й чоловіки, але ніколи не нарікають, щоб їх не обізвали принцесками. Цього разу гра в жіночу версію чака норріса не спрацює. Мене видає молочний френч на нігтях акуратної овальної форми. Такий“, як у Тимошенко”, - казала манікюрниця і ми реготали. Тепер мені не смішно.

Понад усе в житті я мрію стати дорослою. Дорослі мають багато прав. Право не їсти перше і друге з хлібом, наприклад. Право не прибирати робочий стіл. Право писати некрасивим почерком. Право курити і пити пиво. Право не приховувати поганий настрій. Право не отримувати покарання за дрібні проступки. Право не мити чашку, щойно допили чай. Право не складати одяг в шафі, а тримати його настільки перемішаним та зімʼятим, наскільки серце забажає. Право відрощувати нігті на руках та ногах, якщо хочеться. Право не одягати шапку, коли вона псує зачіску. Право мати власні шухляди і зберігати там секрети. Право мати власні секрети. Право залишатись на самоті коли заманеться. Право бути за межами дому до ночі, та хоч навіть до самого ранку! Право не бути приниженою за помилки. Це солодке право помилятися без миттєвого покарання — найбільш недооцінена перевага дорослих! Кажу вам як людина, яка собаку зʼїла на виправленні трійки з алгебри на вісімку.

Було нестерпно тривожно, ніби моє тіло - це радянська пралка “Малютка”, а серце - тенісний мʼячик в режимі інтенсивного прання.

У Стівена Кінга є містечко Деррі, де завжди трапляється якась чортівня. Я думала, Деррі — це моє рідне місто. А що, як це зовсім не місце, а я сама?